Через два місяці Толик знову телефонував Ользі, аби повідомити дві новини, погану та ще гіршу: родинне щастя у власному будинку відміняється, бо він, батько двох дітей і ще не народженої третьої, знайшов собі іншу жінку. За кілька тижнів народився Ромчик. Розгублена Оля тільки й здогадалася звернутися у відповідні служби з вимогою отримувати щомісяця аліменти на дітей. Про розлучення не думала. Не хоче цього й зараз, хоч за увесь час чоловік перерахував їй, без перебільшення, символічну суму. Хіба, заповнюючи бланки поштових переказів, могла Оля знати, що 520 гривень докорінно змінять її життя? Змусять щодня оббивати пороги усіх можливих інстанцій? Зроблять молоду жінку посміховиськом в очах чиновників? Материнські сльози викликатимуть у заспокоєних стабільністю посадовців припущення про психічні розлади у Ольги? Писати безліч звернень і заяв? Жінка якось вкотре залишила трьох малюків на бабусю і поїхала у Володимир спеціально, аби повернути судовому виконавцю ті півтисячі в обмін на можливість мати гроші, які судовим рішенням погоджено ще в травні минулого року.
Натомість «неврівноважену селючку» звинувачено у спробі дачі хабара й нарядом міліції відвезено у лікарню на освідчення: може, ця «істеричка» ще й п’яна? Ольга вистояла чергове приниження. Чи ж таке вже воно руйнівне, коли життя підступно завдавало ударів двічі? Вона пережила чоловікову зраду, навчилася стримувати емоції у відповідь на словесні образи Толикової нової пасії. Коли ж чоловік забажав розлучення першим, три пари крихітних рученят подарували мамі власну долю. Оля втрималася на плаву саме завдяки тому, що вірить: доля її дітей обов’язково мусить бути щасливою. У боротьбі за неї жінка піде на все, але їй, як і будь-кому іншому, досить незатишно ведеться в країні, де більшість очевидного – неймовірне. Наприклад, як змусити людину утримувати власних дітей, чому правоохоронці розшукують чоловіка, який мешкає в Микуличах, тільки періодично виїздить на заробітки у Львівську область і, в принципі, ні від кого не ховається?     
У позові про розірвання шлюбу Анатолій називає одруження невдалим, звинувачуючи дружину в тому, що вона зовсім не піклувалася про створення нормальних сімейних стосунків. Часті влаштовані нею сварки, ухиляння від виконання сімейних обов’язків, неповага до чоловіка унеможливили збереження сім’ї, як і примирення між ними. Трьох дітей чоловік пропонує залишити матері, обіцяючи малих відвідувати й брати участь у їхньому вихованні. Натомість Ольга заперечує підстави для розлучення, вважаючи їх надуманими та такими, що не відповідають дійсності. Правда, із 2010 року Анатолій не надає коштів на утримання дітей, але непорозуміння, які виникли між ними, жінка називає тимчасовими – їх можна уникнути шляхом примирення. Схоже, молодий шлюб впав під натиском поспішності життєвого досвіду старших Мартинюків. Побралися за три місяці після знайомства, перші роки подружнього життя Ольга називає щасливими, поки у стосунках між ними не було оковитої. Зять-приймак вживав все частіше, увірвався терпець тещі, бо в неї першої почали зникати з гаманця гроші.
-Питала ж його, з якими намірами до доньки ходить, - скаржиться Зоя Андріївна, - а він: “Люблю її”. Тільки одружилися, бачу, що мені сором вже й на вулицю вийти. Зустрічаю кого із сусідів – люди просять повернути борг, мовляв, ваш зять позичав. А Толик вигадає собі причину – і гайда з нею по хатах, мовляв, дайте, бо хлопці сіно мають вкладати чи насіння буряка треба купити. Я – інвалід другої групи, великих статків не нажили, та гроші на такі потреби маємо завжди. І не псувати ж із людьми стосунки? Беру бабині гроші, повертаю борги. Не раз скористалася давніми знайомствами, аби влаштувати Анатолія на роботу. Працював і в охоронній фірмі “Арсенал”, і у фермерському господарстві “П’ятидні”. Всюди звільняли через кілька місяців, там теж наробив боргів. Нам казав, що зарплату затримують, приносив раз на квартал 50 гривень. Нагнали ми його.
Материну розповідь доповнює Ольга, згадуючи і “загублений” мобільник, і “вкрадену” у чоловіка нову куртку, – речі знайшлися (крім паспорта) потім, це був розрахунок за горілку. Документ справді втратив, довелося їй побігати організаціями, щоб новий чоловікові зробити. З новим паспортом Анатолій остаточно пішов починати власне життя. Повинен був сплачувати щомісяця 300 гривень на утримання дітей, та мав власні видатки, тому про дітей забув би зовсім, якби не набридлива дружина – телефонує з одним питанням: «Коли будуть гроші?» Вона ж геть «оскаженіла», замість дати дозвіл на розлучення, тепер вимагає від Толика по 400 гривень на кожне дитя і ще 300 – для себе. Всього – півтори тисячі. З наміром відвоювати у чоловіка належні дітям кошти, Оля дізналася від свекрухи й батька своїх малюків, що є жінкою з тяжкими психічними хворобами, аморальної поведінки і такою, що любить заглянути у чарчину. 
Чотирирічна Аня, поки сплять молодші сестра і братик, охоче тягне в дім триколісний велосипед з «ампутованим» колесом. Іржавій забавці бракує ще й  обох педалей. Її місце давно серед металобрухту, але «подарунок від бабусі Ніни» якимось незбагненним чином ще тримається на подвір’ї Мартинюків. Аня намагається провести показовий виїзд, та «вмерлий» транспорт, скрегочучи, дере фарбу з підлоги. Дівчинка востаннє бачила тата дуже давно. Й до бабусі Ніни в Микуличі не їздить. Напевно, повторює слова дорослих, називаючи батька «пияком», бо хто такий «пияк» - не знає. А тата запам’ятала зовсім інакшим: «Я мала гроші. Тато спитав, куди йду. А я в магазин йшла. Баба Зоя дала гроші на морожено. Тато забрав гроші. І вдарив по морді, бо я плакала, - спохмурніле личко вмить ясніє, - я покажу вам свої малюнки». Пухка папка береже всі доробки малої.
У сільському дитсадочку – одна група, дошкільнят. Дівчинка до школи піде тільки через два роки, а вихователька вже не нахвалиться здібним дитям. Молодша Марічка несе яскраву книжку: «Читай… те», - швидко виправляється. Послухати вірші приходить навіть Ромчик. Протискується між сестричок – і   завмирає. Хто знає, можливо, цей момент теж осяде в чіпкій дитячій пам’яті серед решти спогадів, тільки нехай залишиться на самому її дні, закиданий тисячею інших, куди приємніших, яскравіших моментів.
Оля спробувала. Купила дівчаткам квитки на циркову виставу, набрала Толиковий номер: «Ти рік дітей не бачив, поведи їх у цирк. Квитки є. Просто піди з ними». «Бачив я їх в… разом з тобою», - і вимкнув телефон.
Був би справжнім татом – до старості переймався б благополуччям донечок, синочка. Дітей одягнути-нагодувати треба, в садочок-школу зібрати, коли ще й захворіє котре… Отак у клопотах минав би кожен день. Втім Анатолій вибрав життя без ускладнень, «все правильно зробив». Мама, депутат Микуличівської сільської ради Ніна Соколова, теж підтримує синочка, мовляв, у дітей є бабця, прабабця – витягнуть, а йому слід про себе думати, бач, зажерлива невістка чого захотіла, півтори тисячі на місяць їй давай. Хай зменшить суму аліментів. Та тільки Оля справді не відає, як ростити малюків за триста гривень. Ще поки отримує «дитячі» гроші від держави – якось крутиться. А діти трохи підростуть – і державна допомога припиниться. Якби Анатолій аліментів не платив взагалі – мала б кілька тисяч гривень від районного управління соцзахисту. Однак нещасних 520 гривень від чоловіка показали службовцям протилежне: Анатолій намагається хоч мінімально, але діток підтримати, отже – багатодітній матері у допомозі слід відмовити. А татусеві хоч би що: офіційно безробітний, він старанно приховує місце біля Львова, куди їздить «шабашити». За ним тягнеться постійно зростаючий шлейф аліментної заборгованості, зараз – це 4000 гривень. Посадовці виконавчої служби наполегливо радили Ользі зменшити суму аліментів, замість поцікавитися, а чи володіє Соколов майном, яке підлягає арешту. Жінка наполегливими дзвінками сама ініціювала виготовлення документів, у яких керівництво сільради підтверджує: від бабусі Анатолій успадкував чималу земельну ділянку. Здавалося б, перевага на боці покинутої дружини, проте з вуст спеціалістів ця звістка для неї звучить вкрай безнадійно.
«На майно Соколова вже накладено арешт. Якщо протягом трьох місяців його не буде оскаржено, земельну ділянку буде виставлено на торги. Припустимо, її викуплять за 70 тисяч гривень. Заборгованість Соколова – чотири тисячі. Чого чекати Ользі наступного місяця, ще через півроку? Можна вірити, що він влаштується на роботу або виручені від продажу землі кошти триматиме виключно на сплату аліментів, але…» - коментує ситуацію заступник начальника виконавчої служби Вікторія Антоневська.
Односельці Соколова кажуть: раптове повернення чоловіка із заробітків недаремне, хтось порадив йому належне майно переписати на маму, тоді виконавці нічого не відберуть. Але нотаріус відмовив – в офіційних реєстрах вказано, що на утриманні Анатолія перебувають неповнолітні діти та дружина.
Розчарований Толик знову щезає на просторах Львівської області. Державний виконавець Надія Авраменко змушена оголосити горе-батька в розшук, у його діях явно вбачається злісне ухилення від сплати аліментів (стаття 164 Кримінального Кодексу). Проте боятися кримінальної відповідальності Соколову не слід. Михайло Хомин, начальник Володимир-Волинського міськрайвідділу міліції, пояснив, що фактично довести злісне ухилення майже неможливо. Кілька гривень, перерахованих Анатолієм хоча б раз на півроку дітям, автоматично знімають з нього будь-які обвинувачення. 
Дату офіційного розірвання шлюбу Соколових суд відтермінував до 26 червня. Принагідно Анатолій отримав запрошення в редакцію – правильним було б почути і його точку зору. Натомість на зап’ястку міцно стиснулася рука мами-депутата: «З редакції? Пиши-пиши! Я й за тебе візьмуся!» Продовження тривало наступного дня. Депутат Микуличівської сільської ради телефонувала в редакцію «Міста вечірнього», грізно обіцяючи вже наступного дня після виходу статті зробити журналіста безробітним. Відтак порція брудної лайки дісталася й редактору газети.
«Ви боїтеся тепер писати?» - запитала Оля. Ні, Олю, не боїмося. Ми боїмося впускати у своє життя таку людину, яка жінці, що стала матір’ю трьох його дітей, на запитання «Коли ти даси їм гроші?» відповідає: «Я ліпше дам ці гроші тобі на труну…»