«Аби тільки дали селу змогу розвиватися, люди заживуть щасливо і заможно»

Фото 2У працьовитій сім’ї із Житань висловлюють думки про сучасне і майбутнє волинських селян.
Здається, про волинське село нині і писати особливо нема що. Живуть селяни рутинно, від ранку до вечора зайняті господарськими справами. Села повільно старіють і затихають. Молодь їде на заробітки, а раніше квітучі оселі перетворюються на глухі кутки із садками, що всихають. Що є, то є, але, як відомо, природа не визнає пустоти і всюди знаходить вихід для відродження старого або появи нового.
Село Житані у цьому відношенні – майже унікальне. Тут селяни вже давно самостійно рушили в Європу, вірніше, вирішили перетворити своє маленьке село на таку собі мініатюрну волинську Швейцарію. Виросли нові добротні оселі, впадає у вічі порядок на вулицях, чисті тротуари, навіть закинуті старі хати чисто прибрані.
Та головне – тут живуть люди, які люблять землю, працю на ній і по-своєму бачать майбутнє села. Прикладом служить сім’я Дмитра і Орисі Місюр.
Орися Володимирівна – корінна жителька Житань. ЇЇ батьки, Володимир Володимирович і Раїса Андріївна Козолуп – шановані в селі люди. Їх донька Орися народилась у 1986 році. Після закінчення Хмелівківської школи навчалася у Луцькому профтехучилищі, де здобула професію перукаря. Нині працює у перукарні «Лофт» у Володимирі-Волинському. Та праця на землі їй приносить велике задоволення. Жінка залюбки працює в городі, обожнює розводити квіти. Та є ще у пані Орисі захоплення, яке можна назвати рукотворним дивом. Це вишивання подушок. На дивані у вітальні, здається, розквітли диво-квіти.
Фото 3- Любов до вишивання я успадкувала від мами і бабусі Євгенії Афанасіївни. Вони у мене справжні майстрині. Коли в дитинстві поверталася зі школи, а мама з бабусею вишивали, і собі бралася до рукоділля. Сучасній жінці важко поєднувати роботу із хобі. Та все ж я намагаюся знайти час для вишивання. Добре було б, якби заняття з вишивання відродилися у наших школах. Це була б значна допомога матерям.
Донечка Наталя така ж талановита, як і мама. А ще дівчинка захоплюється східними танцями. Крім того, вона гарно декламує вірші, співає, є активною учасницею концертів і конкурсів, любить малювати. У навчанні у Наталі одні відзнаки і похвальні грамоти. Дівчинка мріє стати вчителькою. Прикладом стала незабутня вчителька Мар’яна Андріївна Пасальська. Це була педагог від Бога. Діти бігли до неї на уроки. Вчителька завжди була щирою з учнями, ніколи не кривила душею, а діти за це її дуже любили. На жаль, важка хвороба передчасно обірвала життя Мар’яни Андріївни.
- У селі має бути школа, – долучається до розмови глава родини Дмитро Іванович. – І виховання у школах має бути наближеним до традицій українського села. Найвища цінність у вихованні майбутнього хлібороба, який відродить село – це любов до землі і праці.
Дмитро Іванович виріс у сім’ї військовослужбовців. Раннє дитинство провів на Далекому Сході. У пам’яті залишились чудова краєвиди і природні багатства цієї землі. За фахом Дмитро Іванович – медпрацівник, та повністю присвятив своє життя сільському господарству. Виявляється, любов до землі у чоловіка в крові. Селянами були дідусь і прадід. Батьки родом з села на Житомирщині.
- Робота на землі – це не лише моя професія, а й захоплення. Я люблю землю, працю на ній. Однак не можу не вболівати за долю українського села. У нас є високий і матеріальний, і моральний потенціал для того, щоб перетворити село на оту омріяну шевченківську «писанку». У нас трудолюбиві люди, високий практицизм, величезний досвід поколінь, глибока мудрість. Та чомусь села затихають.
Так, саме згасання життя в українському селі найбільше хвилює селян. Проте більшість з тих, з ким доводилося спілкуватися, впевнені, що села в Україні відродяться, якщо держава зверне на них належну увагу. Довелося почути і думку про те, що українцям не потрібні ніякі союзи: « Вже не раз у своїй історії Україна вступала в союзи. Нічого доброго їй це не принесло», « Ви подивіться, звідки у нас взялося тлі, шкідників за останні роки? Раніше цього не було! А бур’янів як багато і як вони швидко адаптуються! Звідки це все взялося?!» – бідкаються селяни. «Хіба ми самі не здатні виростити високі урожаї картоплі? Навіщо нам єгипетська? Чим вона краща? Хай дадуть нам насіння і ми виростимо ще кращу. А які низькі ціни на сільську продукцію!» « Ми повинні, як і держава, самі розвиватися. А з іншими країнами слід жити дружно, торгувати, їздити в гості. На нашій землі своя правда».
Голос народу – голос Божий. І так хочеться, щоб цей голос почула наша влада.
Та все ж, познайомившись із сім’єю Дмитра і Орисі Місюр, переконуєшся, що молоді селяни, які пов’язали життя з землею, не чекають, коли вітер перемін змінить напрямок. Своїми власними руками, своєю працею вони примножують свій власний добробут і розквіт рідного села.
На зворотному шляху проїжджаємо через маленький хутір (колись село) Наврятин. Тут залишилось усього декілька хатин, де живуть люди. На інших дворах – слід запустіння і забуття.
- А ви знаєте, що прийде час і тут знову оселятимуться люди, – впевнено каже пан Дмитро. – Це закон природи. Все проходить по певному колу і повертається на своє місце. Українське село повинне відродитися. Аби тільки дали змогу селу розвиватися, і селяни заживуть щасливо і заможно.
Антоніна Булавіна, с. Житані, Володимир-Волинський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>